4. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

© Микола Махній, 2010

4. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

Більшість лінгвістів відносять невербальні дії, що супроводжують вербальну інтеракцію до рівня комунікативного чи інтерактивного ходу (communicative move, interactional move). Останній становить собою вербальну або невербальну дію одного з учасників, мінімальний значущий елемент, який розгортує взаємодію, просуває спілкування у бік досягнення комунікативних цілей.

У більшості наявних праць підкреслюється саме паралінгвістична функція невербальних засобів, яка зводиться до доповнення, пояснення, інтерпретації тексту і до прояснення його підтексту. Багато авторів вбачають роль невербальних проявів у тому, щоб “підсилити” емоційну насиченість сказаного, підняти його виразність і силу. На відміну від паралінгвістичного підходу до проблеми взаємодії мовленнєвих і немовленнєвих комунікацій підхід до невербальних комунікацій як до “автономного тексту” формується на основі ідей про те, що вони є мовними знаками і виконують всі їх функції. Інакше кажучи, за невербальними комунікаціями, визнається статус автономного “тексту”, який має план виразу, змісту та інтерпретації, “тексту”, що замінює “вербальний текст”. З точки зору даного підходу проблема взаємодії мовленнєвих і немовленнєвих засобів у спілкуванні вирішується не з позиції “що головне, що доповнює”, а з позиції пошуку тих компонентів невербальної поведінки, котрі дійсно є автономними невербальними комунікаціями, зміст яких може бути зрозумілий поза мовленням. Вони не витискують мовлення, а співіснують з ним як незалежна від нього система.

Окрім цих підходів до аналізу проблеми співвідношення мовленнєвих і немовленнєвих засобів у процесі спілкування існує також точка зору, що відстоює пріоритет, верховність невербальної поведінки над вербальною в якості засобу більш ефективного і економного у досягненні комунікативної мети, аніж мовлення. Ця точка зору достатньо послідовно відстоюється у праці Н. І. Горєлова «Невербальні компоненти комунікації» (1980). Він зазначає, що процес вираження думки можна розглядати принципово інакше: “невербальна внутрішня програма експлікується так, що вербальні засоби заміщують будь-які інші засоби спілкування лише у випадку, якщо останні видаються менш ефективними і економними у досягненні комунікативних цілей”. На його думку, людина в ситуації спілкування реалізує деяку невербальну програму, накладаючи на неї вербальну форму. Вона пристосовує її до загальної схеми комунікації, “прибираючи” все вербально-надлишкове, те що дублює інші невербальні засоби розуміння.

3. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

© Микола Махній, 2010

3. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

На думку І. Н. Горєлова та В. Ф. Єнгаличова, “протопоняття” з невербальними засобами комунікації складають фундамент розумної діяльності і достатньо складної сигналізації про неї. Без цього базису, як вважають вчені, не може бути сформована друга сигнальна система. У людини вона формується, у тварин – ні, але за певних умов (не в стаді приматів, а у співпраці з людиною) і у мавп-антропоїдів може виникнути і потреба у спілкуванні з людиною, і система спілкування, яку для них винаходить людина.

Резюмуючи цю дискусію, слід зазначити, що структурні взаємозв’язки мови і жеста, їх внутрішня, генетична єдність досить виразно можуть свідчити про їх філогенетичний взаємозв’язок.

Відомо, що міміка, жести як елементи невербального (англ. nonverbal – без використання слів) інформування є однією з перших візуальних, знакових систем, що засвоюється в онтогенезі. Найвагомішим аргументом на користь пріоритету невербальної мови над вербальною слугують дані, які свідчать про транскультурний характер основних мімічних картин, поз, наборів жестів, а також результати досліджень про риси жестикуляції і міміки, котрі виступають генетичними ознаками людини, наприклад уроджені способи вияву емоцій.

Спонтанна невербальна поведінка поступово доповнюється символічною мімікою, жестами, позами, використання яких грунтується на культурному, груповому, ситуативному погодженні і неможливе без попереднього навчання. Разом з тим, як відомо, не лише виражальні тілесні рухи послуговуються як невербальні засоби інформування, але й інші сигнали, серед яких – зовнішній вигляд людини взагалі, манери поводитися, особливості використовування речей і т.ін.

Невербальні повідомлення можуть бути закодовані за допомогою:

1) виражальних рухів тіла;

2) звукового оформлення мови (висота, гучність, швидкість, ритмічність і т.ін.);

3) певним чином організованого мікросередовища, що оточує людину (себто того простору, який індивід може контролювати або змінювати: від обстановки житла до відстані, якій він надає перевагу, розмовляючи з іншими);

4) використовування матеріальних предметів із символічним значенням (наприклад, подарунок до свята; занавішене вікно як умовний знак небезпеки; вишукані парфуми як індикатор певного іміджу).

Невербальні повідомлення, як зазначають дослідники, у чомусь аналогічні до усного чи писемного мовлення. Поняття “мова тіла”, що існує в літературі, відображує цю схожість вербальної і невербальної комунікації. За висловом Г. В. Колшанського, невербальні компоненти комунікації співіснують і узгоджуються з вербальними засобами “в силу єдиної біологічної організації людини”.

Незважаючи на абсолютну самостійність структури мови, її вивчення тісно пов’язане з дослідженням структури невербального компоненту, оскільки розгляд послідовностей мовленнєвих подій в цілому, був би неповним і неадекватним без урахування немовленнєвих ходів та інтеракцій.

Г. В. Колшанський, наприклад, вважає, що паралінгвістичні (від грец. префікса para – біля та лат. lingua – мова) засоби є “допоміжними способами мовного спілкування…”, а по відношенню до мови “суто надбудовчою системою, яка не зачіпає саму основу мовної системи”. Звідси термінологічна відмінність: лінгвістика – паралінгвістика.

Серед основних функцій невербальних компонентів лінгвісти виокремлюють (звісно, на різному підгрунті) наступні:

емотивну функцію, пов’язану з емоціями говорящого;

апелятивну функцію, розраховану на вплив адресата і регулюючу комунікацію;

фатичну функцію, що служить для встановлення і підтримування комунікативного контакту.

В рамках аналізу дискурсу остання функція становить найбільший інтерес, оскільки вона забезпечує можливість регулювання розмови.

Звичайне спостереження підказує, що величезний корпус невербальних компонентів комунікації сприяє регулюванню цілої мовленнєвої події. Так, деякі невербальні компоненти є “метакомунікативними маркерами” мовленнєвої події: рукостискання, характерний погляд, зміна пози і т.ін. маркірують окремі фази мовленнєвого спілкування. Піднята догори рука може також означати зміну комунікативних ролей у певних умовах, а легке поплескування адресата по плечу може ініціювати передачу йому мовного кроку.

2. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

© Микола Махній, 2010

2. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

Фізіологічним підгрунтям мовлення вважається умовно-рефлекторна діяльність кори великих півкуль головного мозку, подразниками для якої є слова. Завдяки слову як “сигналу сигналів” (І. П. Павлов) мозок відображає реальність в узагальненій формі, внаслідок чого радикально змінюється характер регуляції поведінки. Для характеристики відмінностей між сигнальною діяльністю головного мозку тварин і людини та вияву специфічно людських типів вищої нервової діяльності І. П. Павловим було запропоновано поняття про наявність двох сигнальних систем. Згідно його вчення, ці сигнальні системи регулюють поведінку живих істот у навколишньому середовищі, властивості котрого сприймаються головним мозком у вигляді сигналів, чи безпосередньо схоплюються органами чуття як відчуття кольору, звуку, запаху та ін. (перша сигнальна система), або представлених у знаковій системі мови (друга сигнальна система).

Поняття “сигнал” (від лат. signum – знак), котре розуміється як процес або явище (зовнішнє чи внутрішнє, яке усвідомлюється чи не усвідомлюється), що містить повідомлення про якусь подію й зорієнтовує живу систему відносно цієї події, широко використовується у психофізіології і нейропсихології, в інженерній і загальній психології при дослідженні перцептивних процесів, у соціальній психології при дослідженні процесів комунікації.

За певних умов у мавп-антропоїдів може виникнути і потреба у спілкуванні з людиною.

Розпочате І. П. Павловим завдячуючи орієнтації на мову перетворення поняття про сигнал у поняття про знак як наділеної значенням одиниці інтелектуальної активності людини було розвинуте Л. А. Орбелі, в концепції якого знаки виступили у якості носіїв культурних смислів, охоплюючи нарівні з мовними інші різновиди знакових відношень (музичні звуки, малюнки, виразні рухи та ін.). Ще на початку 30-х років ХХ ст. Л. А. Орбелі зазначав, що сигналізація у вищих тварин (мавп) не вкладається у рамки теорії про дві сигнальні системи: досить розумні – у певних межах, звісно, – дії мавп виходять далеко за межі спадкових інстинктів і безумовно-умовних рефлексів. Разом з тим мавпи не мають другої сигнальної системи, себто людиноподібної мови. Отже, необхідно було визнати наявність між першою і другою сигнальною системою проміжної складової.

У 70-ті роки ХХ ст. незалежно одна від іншої з’являються праці, в яких підтримується і розвивається гіпотеза про те, що мова є більш пізнім утворенням людської еволюції, наводяться аргументи на користь первісного виявлення мовної здібності в системах жестів, що перейшла згодом у вокалізацію.

Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

© Микола Махній, 2010

1. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

Інформаційний бік міжособового спілкування і взаємодії, як відомо, забезпечується за допомогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілкування.

Мова становить собою систему знаків, які функціонують як засоби людського спілкування. Кожне слово є знаком, який у певний спосіб співвідноситься з предметами і явищами зовнішнього світу. Вербальна (від лат. verbum – слово, словесний) комунікація за допомогою слова – найбільш універсальна форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб. Вже на кінець ХІХ ст. у середовищі лінгвістів, філософів і психологів були відомі різноманітні теорії походження людської мови. Одна з них була “звуконаслідувальною”, інша – “жестовою”. Третя – “трудова”, яка, по суті, не відкидаючи ролі жестів і фонацій, стверджувала, що в основі колективної діяльності людей лежать трудові спільні дії, стосовно котрих треба було “домовлятися”, тобто подавати сигнали, організовувати їх, називати щось значне якимись знаками. Існувала ще й “вигукова” теорія: перші звуки були емоційними, походили з внутрішніх переживань і відчуттів болю, страху, гніву, радості.

Для того, щоб відбувся “акт семіозісу” (тобто момент позначання або момент розуміння знака), необхідно, щоб комуніканти “домовились” відносно того, що саме зовні їх чи всередині них позначається (який фрагмент об’єктивної чи суб’єктивної реальності) і як, яким знаком.

Сучасний лінгвіст і семіотик Б.В. Якушин, проаналізувавши всі відомі до цього часу гіпотези про походження мови, висунув власну: знакова діяльність людини розпочалася з пантоміми. Обгрунтовуючи свою гіпотезу, дослідник спирається на дані антропологів про те, що первісна людина не володіла як слід рухами нижньої щелепи, до того ж будова носоглотки і гортані (зокрема у неандертальців), судячи з усього, майже не дозволяла утворювати членороздільні звуки. Грубість кам’яного знаряддя і сам устрій кістей рук наших первісних предків – це свідчення незграбності, негнучкості пальців. Саме тому, як вважає вчений, єдине, до чого можна було прийти як до початкового засобу оповіді, – пантоміма.

У пантомімі інформація передається за допомогою міміки, жестів, стрибків, танцю, пластики тіла, гротескового реквізиту.