Микола Махній: СТУДІЇ З НЕВЕРБАЛІКИ

Людина в ситуації спілкування реалізує деяку невербальну програму, накладаючи на неї вербальну форму...

Структурні взаємозв’язки мови і жеста, їх внутрішня, генетична єдність досить виразно можуть свідчити про їх філогенетичний взаємозв’язок...

Розпочате І. П. Павловим завдячуючи орієнтації на мову перетворення поняття про сигнал у поняття про знак як наділеної значенням одиниці інтелектуальної активності людини було розвинуте Л. А. Орбелі, в концепції якого знаки виступили у якості носіїв культурних смислів, охоплюючи нарівні з мовними інші різновиди знакових відношень (музичні звуки, малюнки, виразні рухи та ін.)...

© Микола Махній, 2010

1. Невербальні комунікативні сигнали у міжособовій взаємодії

Інформаційний бік міжособового спілкування і взаємодії, як відомо, забезпечується за допомогою мови як основного, специфічно людського знаряддя спілкування.

Мова становить собою систему знаків, які функціонують як засоби людського спілкування. Кожне слово є знаком, який у певний спосіб співвідноситься з предметами і явищами зовнішнього світу. Вербальна (від лат. verbum – слово, словесний) комунікація за допомогою слова – найбільш універсальна форма людського спілкування. Рівень володіння мовою, багатство та культура мовного висловлювання визначають можливості та ефективність спілкування кожної конкретної особистості.

Мова як засіб спілкування виникла і сформувалась історично, у процесі розвитку людського суспільства, з його потреб. Вже на кінець ХІХ ст. у середовищі лінгвістів, філософів і психологів були відомі різноманітні теорії походження людської мови. Одна з них була “звуконаслідувальною”, інша – “жестовою”. Третя – “трудова”, яка, по суті, не відкидаючи ролі жестів і фонацій, стверджувала, що в основі колективної діяльності людей лежать трудові спільні дії, стосовно котрих треба було “домовлятися”, тобто подавати сигнали, організовувати їх, називати щось значне якимись знаками. Існувала ще й “вигукова” теорія: перші звуки були емоційними, походили з внутрішніх переживань і відчуттів болю, страху, гніву, радості.

Для того, щоб відбувся “акт семіозісу” (тобто момент позначання або момент розуміння знака), необхідно, щоб комуніканти “домовились” відносно того, що саме зовні їх чи всередині них позначається (який фрагмент об’єктивної чи суб’єктивної реальності) і як, яким знаком.

Сучасний лінгвіст і семіотик Б.В. Якушин, проаналізувавши всі відомі до цього часу гіпотези про походження мови, висунув власну: знакова діяльність людини розпочалася з пантоміми. Обгрунтовуючи свою гіпотезу, дослідник спирається на дані антропологів про те, що первісна людина не володіла як слід рухами нижньої щелепи, до того ж будова носоглотки і гортані (зокрема у неандертальців), судячи з усього, майже не дозволяла утворювати членороздільні звуки. Грубість кам’яного знаряддя і сам устрій кістей рук наших первісних предків – це свідчення незграбності, негнучкості пальців. Саме тому, як вважає вчений, єдине, до чого можна було прийти як до початкового засобу оповіді, – пантоміма.

У пантомімі інформація передається за допомогою міміки, жестів, стрибків, танцю, пластики тіла, гротескового реквізиту.