2. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

2. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Для західної комунікативної культури, як свідчить аналіз досліджень із невербаліки [4], найбільш розповсюдженими є наступні типи фізичних контактів:

Тип контакту

Зона тілесного контакту

Легке поплескування

Голова, спина

Ляпанець

Обличчя, рука, сідниці

Тикання кулаком

Обличчя, груди

Щипок

Щока

Погладжування

Волосся, обличчя, верхня частина тулуба, коліна, геніталії

Потрясування

Долоні, плечі

Поцілунок

Рот, щока, груди, долонь, нога, геніталії

Лизання

Обличчя, геніталії

Стримування

Рука від кисті до плеча, коліно

Спрямування в необхідну сторону

Рука від кисті до плеча, коліно

Обійми

Плечі, все тіло

Зціплення

Руки

Стусани

Сідниці, ноги

Лоскотання

Де завгодно

На думку дослідників, ранній тактильний досвід має вирішальне значення для подальшої ментальної й емоційної адаптації. Діти, яких у найперші місяці життя батьки рідко брали на руки, можуть почати ходити й розмовляти пізніше своїх однолітків. Відомо також, що деякі проблеми, які виникають під час навчання дітей читанню, уповільнений розвиток навичок усного мовлення також пов’язаний з тим, що у немовлячому періоді діти були або позбавлені тактильної комунікації, або вона мала неадекватний характер. Психолог Е. Монтегю (Е. Montagu), посилаючись на результати численних власних досліджень, констатує, що перетримати” дитину на руках неможливо [6, 302].

За свідченням американського психотерапевта Р. Кемпбелла, більшість батьків намагаються мінімізувати фізичний контакт із власними дітьми. Проте в щоденному спілкуванні із дітьми люблячий погляд і ніжні дотики вкрай необхідні. Вони мають бути природними, а не занадто демонстративними. Зовсім не обов’язково цілуватися чи обійматися, це може бути будь який фізичний контакт: доторкнутися до руки, поплескати по плечу, погладити по голові, грайливо поштовхатися тощо. Відповідний віку фізичний контакт між батьками і дітьми, на думку дослідника, є найефективнішим способом заповнення емоційного резервуару дитини та її гармонійного розвитку [7].

Прийнятність різних тактильних контактів батьків з дітьми різного віку, як свідчать дані американських психологів, достатньо нормовані. Так, із дорослішанням, коли діти перетворюються на підлітків, доторки поступово стають більш неприйнятними, особливо коли мова йде про батька й сина [6, с.300]. Уникання доторків дорослих, близьких людей стає показником відчуження підлітка, намаганням демонструвати незалежну позицію. У деяких випадках спостерігається зростання доторкувань до підлітка з боку батьків, що призводить до виникнення ще більших порушень у спілкуванні, аж до конфліктних ситуацій. Російські психологи назвали це феноменом ескалації тактильної поведінки, що призводить, у деяких випадках, до негативних наслідків розвитку особистості [3, с.228].

Спостереження свідчать, що в початкових класах діти зазвичай доторкуються один до одного руками, більш дорослі діти і підлітки частіше торкаються ліктями чи плечима. Учениці середніх класів починають демонструвати більш агресивні доторки, а учні середніх класів доторкуються до різних частин тіла один одного переважно через те, що в цьому віці вони дуже полюбляють влаштовувати різні потасовки та грати в рухливі ігри.

Потім настає латентний період, протягом котрого тактильна комунікація відіграє в житті дитини лише незначну роль. В період статевого дозрівання тактильні контакти з представниками своєї, а згодом і протилежної статі набувають зростаючого значення.

Патерни тактильних контактів на публіці можуть бути пов’язані з традиційним ставленням певної культури до агресії. Так, спеціальні спостереження за поведінкою тінейджерів у ресторанах “Макдональдс” у Парижі та Маямі, проведені Т. Філд (T. Field), засвідчили, що американці рідше обіймають, цілують та погладжують один одного, проте частіше торкаються власних тіл, аніж їхні французькі однолітки. Американські підлітки рідше посилають за допомогою міміки позитивні сигнали, їхня поведінка частіше буває негативною. На думку дослідниці, тактильна депривація у дитячому і підлітковому віці є провідним фактором формування агресивних нахилів людини [6, 328].

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

*