1. ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ТРЕНІНГУ ЖЕСТОВОЇ ЕКСПРЕСІЇ

1. ОРГАНІЗАЦІЙНО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ТРЕНІНГУ ЖЕСТОВОЇ ЕКСПРЕСІЇ

© Микола Махній, 2009

Стаття, акцентує увагу на необхідності удосконалення комунікативно-виконавської діяльності особистості через систему тренінгу жестової експресії. Пропонована автором методика складається із чотирьох базових модулів та має на меті розвиток і формування вмінь адекватної жестикуляції в ситуації міжособистісної взаємодії.

Постановка проблеми. Мовлення і жести тісно пов’язані поміж собою, будь-якій людині буде важко утримуватися від жестикулювання протягом тривалої розмови. Жестова експресія синхронізується з вербальним потоком і підтримує його, що полегшує розуміння. Це досягається за допомогою ілюстрування думок, розставляння акцентів, утримування уваги слухаючого та відзначування організаційної структури розмови. Невербальні знаки, які обслуговують певну спілкувальну ситуацію, перебувають у впорядкованих відношеннях і поміж собою, і зі словесними знаками, з якими разом творять гіперпарадигму знаків цієї комунікативної ситуації. Уживання їх має переважно стереотипізований характер і підлягає правилам, які, діючи здебільшого за алгоритмічним принципом, певною мірою формалізують і автоматизують процес спілкування. Тобто можна говорити про етикетне використання мовних і позамовних засобів, що називають спілкувальним етикетом. Порушення стандартів культурної поведінки, етичних та естетичних норм у використанні вербальних і невербальних засобів комунікативної взаємодії призводить до непорозумінь і конфліктів.

Ефективне спілкування, таким чином, потребує високого рівня усвідомленості й творчої активності у використанні словесних і несловесних знаків. А для цього належить досконало їх знати й уміти доречно застосовувати у відповідних ситуаціях бути комунікативно компетентним. Отже, людина, крім уміння знайти адекватну темі спілкування вербальну структуру, повинна мати й навички комунікативно-виконавської діяльності – систему вмінь, яка представляє собою єдність голосових та жестово-мімічних процесів. Для ефективного оволодіння жестовим репертуаром необхідна спеціальна підготовка у вигляді тренінгів експресії.

6. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

6. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Висновки. Тактильний контакт – важлива складова більшості взаємин між близькими людьми. Його значення зростає в тих випадках, коли хтось підбадьорює іншого, висловлює ніжність, демонструє емоційну підтримку та в багатьох інших ситуаціях. Коли через жести-дотики передається симпатія та прив’язаність, вони починають ототожнюватися із цими почуттями. Наслідками неадекватного тактильного досвіду є недостатня кількість подібних асоціацій, що унеможливлює створення повноцінних взаємин з іншими людьми.

Література

1. Бадентэр Э. Мужская сущность. – М.: Новости, 1995. – 304 с.

2. Берримэн Дж. Психология и вы. – Пермь: Стрелец, 1997. – 264 с.

3. Лабунская В.А. Экспрессия человека: общение и межличностное познание. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1999. – 608 с.

4. Махній М.М. Соціокультурні варіації ритуалізованих форм такесичної поведінки // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. – 2006. – Вип. 41. – Том 2. Серія: Психологічні науки. – С. 14-18.

5. Махній М.М. Значення тактильної комунікації у взаєминах між близькими людьми // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка. – 2009. – Вип. 61. Серія: Педагогічні науки. – С. 100-103.

6. Нэпп М., Холл Дж. Невербальное общение. Полное руководство. – М.: Прайм-еврознак, 2006. – 512 с.

7. Кэмпбелл Р. Как на самом деле любить детей. М.: Знание, 1992. – 192 с.

8. Уэйнрайт Г. Язык тела. – М.: Фаир-пресс, 1999. – 320 с.

5. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

5. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Значення доторків залежить від багатьох зовнішніх, особистісних і контекстуальних факторів. Так, самі взаємини між учасниками події часто-густо і є тим самим контекстом, базуючись на якому можна інтерпретувати значення тактильного контакту. Доторкування до руки, яке може бути витлумачене як чемний або дружній жест, може набути й дещо сексуального забарвлення, якщо між двома особами не існувало дружніх взаємин, якщо воно не супроводжується іншими сигналами, які б свідчили про те, що це – ознака товариськості, якщо той, до чиєї руки доторкуються, – потенційний сексуальний партнер, якщо дотик затягується, якщо поруч немає випадкових свідків і т. ін. Відомо, що жести-дотики, які засвідчують тепле й товариське ставлення, набагато частіше є привселюдними, адже в подібних контактах наодинці досить часто з’являється еротичний підтекст. Доторки до певних частин тіла сприймаються як більш або менш інтимні, але про міру інтимності свідчить і манера доторкування.

У цілому результати нашого дослідження підтвердили провідну гетерогендерну тенденцію щодо схвалення доторкувань друзів протилежної статі. Так, 80% юнаків відзначили тілесні зони голови та тулубу, 74% – зони плеча й передпліччя та зони тазу, як схвальні для доторків дівчат. Відповідно, дівчата дозволяють торкатися своїм друзям-юнакам найчастіше тілесних зон голови (86%), плечей, талії (90%), рук (96%), до 68% знижується показник для зони грудей та до 42% для зони тазу, але різко підвищується аж до 80% у стегновій зоні.

Юнаки і дівчата ставляться до фізичних контактів з представниками своєї статі по-різному: якщо юнаки їх уникають, то дівчата ставляться до них досить благозичливо. Можливим поясненням подібного униканняможуть бути гомофобні настанови, ризик бути звинуваченим у гомосексуальності. Винятком є лише деякі специфічні ситуації, пов’язані з командними різновидами спорту. Дівчата є більш податливі для доторків “інших”, аніж хлопці. Частіше за інших до молодих людей доторкуються їхні матері та друзі протилежної статі. Щодо доторків батька, то більшість досліджуваних, як видно на узагальнюючому малюнку, штрихували тільки зони рук. Вірогідність доторків друзів, які належать до протилежної статі, звичайно, варіюється від характеру міжособистісних взаємин; вона найбільш висока, якщо ці стосунки близькі й безпосередні.

Андрій Щетинін та Олексій Неймишев у фільмі   Олександра Сокурова «Батько і син» (2003)

Розповсюджена думка, що фізичний контакт між чоловіками асоціюється з чимось сороміцьким, збоченим, а частий обмін доторками між батьком і сином вважається справою невартою чоловіків. Прибічники психоаналізу зазначають, що саме острах гомосексуальності заважає багатьом батькам торкатися своїх синів та отруює будь-яку можливість чоловічого еротизму [1, 191]. За даними нашого дослідження лише зони руки (до 100%) та плеча (до 60%) найчастіше можуть використовуватися в тактильних контактах між чоловіками.

Серед юнаків найбільш розповсюдженими є наступні типи привселюдних фізичних контактів: рукостискання, схвальні поплескування, напівобійми за плечі ( коли хлопці хочуть підкреслити, що вони давні приятелі), імітація бійки (неагресивна, ігрова манера вдаряння кулаками, штовхання, щипання). Іноді тактильний контакт під час імітації бійки є заміною значно тепліших доторкувань, які інакше могли б здатися надто емоційно насиченими.

4. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

4. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Результати дослідження та їх обговорення. Кількісний аналіз отриманих емпіричних даних, дозволив представити результати в графічному вигляді. Малюнок ілюструє до яких частин тіла юнака/дівчини дозволяється доторкуватися людині, зазначеній під кожною фігурою. Відсотки вказують на відносну частоту доторкувань для кожного учасника.

Зони тіла, які залучаються до тактильного контакту

 

Зони доторків для матері                                                  Зони доторків для батька

 

Зони доторків для друга тієї ж статі                              Зони доторків для друга протилежної статі

 

 

Інтенсивність кольору 0-25 % 26-50 % 51-75 % 76-100 % Частотність доторків

 

3. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

3. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Метою авторського емпіричного дослідження постало зясування типологічних особливостей і частоти тактильних контактів молоді 17-18 років із близькими людьми (батьками та друзями), регламентованих українськими традиційними соціокультурними нормами.

Об’єктом дослідження є еталони такесичної поведінки як сукупність відносно сталих уявлень окремих осіб про певні норми тактильних контактів з іншими людьми.

Предметом дослідження виступили типологічні особливості і частота фізичних контактів молоді 17-18 років із близькими людьми.

Методика та організація дослідження. Емпіричне дослідження охоплювало студентів-першокурсників психолого-педагогічного та історичного факультетів Чернігівського державного педагогічного університету. Загальна кількість учасників склала 100 осіб ( 50 юнаків і 50 дівчат) віком від 17 до 18 років.

Для проведення дослідження нами була обрана психомалюнкова методика Портрет контактів” [8]. На схематизованих фігурках-зображеннях чоловіка або жінки з розмежованими зонами тіла, піддослідні мали заштрихувати саме ті ділянки, до яких зазвичай можуть доторкатися їхні матір, батько, друг та подруга. Після виконання цього графічного завдання з тими учасниками дослідження, які добровільно виявили бажання була проведена бесіда щодо соціокультурних варіацій міжособистісних тактильних контактів та особливостях жестів-дотиків у молодіжному середовищі.

2. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

2. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

Для західної комунікативної культури, як свідчить аналіз досліджень із невербаліки [4], найбільш розповсюдженими є наступні типи фізичних контактів:

Тип контакту

Зона тілесного контакту

Легке поплескування

Голова, спина

Ляпанець

Обличчя, рука, сідниці

Тикання кулаком

Обличчя, груди

Щипок

Щока

Погладжування

Волосся, обличчя, верхня частина тулуба, коліна, геніталії

Потрясування

Долоні, плечі

Поцілунок

Рот, щока, груди, долонь, нога, геніталії

Лизання

Обличчя, геніталії

Стримування

Рука від кисті до плеча, коліно

Спрямування в необхідну сторону

Рука від кисті до плеча, коліно

Обійми

Плечі, все тіло

Зціплення

Руки

Стусани

Сідниці, ноги

Лоскотання

Де завгодно

На думку дослідників, ранній тактильний досвід має вирішальне значення для подальшої ментальної й емоційної адаптації. Діти, яких у найперші місяці життя батьки рідко брали на руки, можуть почати ходити й розмовляти пізніше своїх однолітків. Відомо також, що деякі проблеми, які виникають під час навчання дітей читанню, уповільнений розвиток навичок усного мовлення також пов’язаний з тим, що у немовлячому періоді діти були або позбавлені тактильної комунікації, або вона мала неадекватний характер. Психолог Е. Монтегю (Е. Montagu), посилаючись на результати численних власних досліджень, констатує, що перетримати” дитину на руках неможливо [6, 302].

За свідченням американського психотерапевта Р. Кемпбелла, більшість батьків намагаються мінімізувати фізичний контакт із власними дітьми. Проте в щоденному спілкуванні із дітьми люблячий погляд і ніжні дотики вкрай необхідні. Вони мають бути природними, а не занадто демонстративними. Зовсім не обов’язково цілуватися чи обійматися, це може бути будь який фізичний контакт: доторкнутися до руки, поплескати по плечу, погладити по голові, грайливо поштовхатися тощо. Відповідний віку фізичний контакт між батьками і дітьми, на думку дослідника, є найефективнішим способом заповнення емоційного резервуару дитини та її гармонійного розвитку [7].

Прийнятність різних тактильних контактів батьків з дітьми різного віку, як свідчать дані американських психологів, достатньо нормовані. Так, із дорослішанням, коли діти перетворюються на підлітків, доторки поступово стають більш неприйнятними, особливо коли мова йде про батька й сина [6, с.300]. Уникання доторків дорослих, близьких людей стає показником відчуження підлітка, намаганням демонструвати незалежну позицію. У деяких випадках спостерігається зростання доторкувань до підлітка з боку батьків, що призводить до виникнення ще більших порушень у спілкуванні, аж до конфліктних ситуацій. Російські психологи назвали це феноменом ескалації тактильної поведінки, що призводить, у деяких випадках, до негативних наслідків розвитку особистості [3, с.228].

Спостереження свідчать, що в початкових класах діти зазвичай доторкуються один до одного руками, більш дорослі діти і підлітки частіше торкаються ліктями чи плечима. Учениці середніх класів починають демонструвати більш агресивні доторки, а учні середніх класів доторкуються до різних частин тіла один одного переважно через те, що в цьому віці вони дуже полюбляють влаштовувати різні потасовки та грати в рухливі ігри.

Потім настає латентний період, протягом котрого тактильна комунікація відіграє в житті дитини лише незначну роль. В період статевого дозрівання тактильні контакти з представниками своєї, а згодом і протилежної статі набувають зростаючого значення.

Патерни тактильних контактів на публіці можуть бути пов’язані з традиційним ставленням певної культури до агресії. Так, спеціальні спостереження за поведінкою тінейджерів у ресторанах “Макдональдс” у Парижі та Маямі, проведені Т. Філд (T. Field), засвідчили, що американці рідше обіймають, цілують та погладжують один одного, проте частіше торкаються власних тіл, аніж їхні французькі однолітки. Американські підлітки рідше посилають за допомогою міміки позитивні сигнали, їхня поведінка частіше буває негативною. На думку дослідниці, тактильна депривація у дитячому і підлітковому віці є провідним фактором формування агресивних нахилів людини [6, 328].

1. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

1. СОЦІАЛЬНІ НОРМАТИВИ ТАКТИЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ

© Микола Махній, 2009

У статті аналізуються типи фізично-тактильних контактів між близькими людьми (батьками, дітьми, друзями), ступінь їхньої прийнятності й табуювання. За результатами авторського емпіричного дослідження представлений “портрет контактів”, де конкретизовані тілесні зони доторків, регламентовані соціокультурними настановами.

Постановка проблеми. Починаючи з раннього віку тактильний контакт у вигляді дотиків, погладжувань, поцілунків, поплескувань є важливим фактором розвитку особистості. Сучасні психологи розглядають систему дотиків у якості фактора формування першого досвіду спілкування дитини, припускаючи, що завдяки їй складається картина світу, яка має певну емоційну модальність. Тактильному контакту, котрий передує візуальному, відводиться роль фундаментального засобу, який визначає на довгі роки життя людини її ставлення до світу. За допомогою рук матері та близьких людей, через інтенсивність й модальність доторків задовольняються не лише біологічні потреби дитини, але й соціальні (у безпеці, схваленні, емоційній підтримці тощо) [5]. Саме ця форма контакту, на думку англійського психолога М. Аргайла (M. Argyle), є основою соціальної поведінки, оскіль­ки багато форм комунікацій приводять до тактильних проявів, як, наприклад, під час догляду за хворим, у сексуальних, агресивних ситуаціях тощо [2, 27].

Результати теоретичного аналізу проблеми. Невербальна взаємодія, основою якої є тактильний контакт, змінюється під впливом багатьох чинників. Але центральне місце серед них займає система відносин людей один до одного. Різні види доторків є показниками наявності або відсутності психологічної близькості між партнерами. У той же час слід мати на увазі, що найбільша кількість комунікативних табу виникає в зв’язку з жестами-дотиками, тому що їх вибір визначається комплексом характе­ристик: статус партнерів, стать, ступінь знайомства, приналежність до певної культури, тип стосунків.

Значення різного роду доторків визначається цілою низкою факторів. Воно залежить від того, якою частиною тіла здійснений дотик і якої частини тіла іншої людини торкнулися, якою була тривалість контакту, наскільки інтенсивним був тиск, чи супроводжувався контакт наступним рухом, чи відбувся дотик у присутності сторонніх осіб і яких саме, яким був стан і настрій партнерів у момент доторку і які їхні стосунки.

Соціально-психологічний зміст тактильних контактів для партнерів і спостерігачів буде визначатися також тим, хто з учасників першим простягнув руку, обійняв, поцілував, вдарив; посилюється чи згортається такесичний репертуар у змішаних за віком і статтю парах; з’являються ті ж самі елементи тактильної поведінки щодо всіх присутніх чи репертуар фізичних контактів змінюється у відповідності з типом стосунків учасників взаємодії; яка техніка виконання доторків, їх емоційна сила, фізична активність.

Дотик припускає наявність між людьми певного зв’язку, із чого випливає, що реакції на фізичний контакт визначаються ступенем близькості взаємин з ініціатором дії. У зв’язку з емоційною силою тактильних контактів, обумовленою тим, що вони обов’язково супроводжуються порушенням недоторканості фізичного тіла людини, здавна в усіх культурах існують правила – кому до кого можна доторкатися й до якої саме частини тіла. М. Кнапп, узагальнивши ці дані, дійшов висновку, що в цілому до жінок доторкаються частіше, і самі вони торкаються інших частіше, ніж чоловіки; матері приторкаються до дітей частіше, ніж батьки; друзі протилежної статі торкаються один одного частіше, ніж друзі однієї статі [2, 29]. Ігнорування заборон на дотики в рамках культурної традиції призводить до формування утруднених форм спілкування, а в ряді випадків до ескалації інтенсивних фізичних контактів.

6. НЕВЕРБАЛЬНІ СТИЛІ САМОВИЯВЛЕННЯ В МОЛОДІЖНИХ СУБКУЛЬТУРАХ ЕСТЕТИКО-ЕКСПРЕСИВНОГО СПРЯМУВАННЯ

© Микола Махній, 2009

6. НЕВЕРБАЛЬНІ СТИЛІ САМОВИЯВЛЕННЯ В МОЛОДІЖНИХ СУБКУЛЬТУРАХ ЕСТЕТИКО-ЕКСПРЕСИВНОГО СПРЯМУВАННЯ

Висновки. Психосеміотичне дослідження субкультур молоді дає можливість отримати новий пласт знань про вербальну і невербальну комунікацію у юнацькому середовищі, способах соціально-символічного кодування повсякденності, що сприяє формуванню сталих моделей взаємодії молодих людей один з одним та із дорослими, активній соціальній позиції молоді як однієї з найкреативніших соціальних спільнот.

Зміни, що відбуваються в сучасній культурі і суспільстві, які зачіпають як трансформацію соціально-економічних і політичних орієнтирів, так і швидку адаптацію до постмодерної соціокультурної дійсності, призвели до пошуку нових шляхів життєвого самовизначення молоді, розширенню її субкультури і субкультурних практик перш за все за рахунок змін систем повсякденної взаємодії вербального і невербального характеру.

Молодіжна культура субгруп мозаїчна і недовговічна, часто трансформується і змінюється з приходом нового покоління. Зміна поколінь характеризується переважно зміною ідейно-згуртовуючих характеристик молодіжних субкультур, що стосується форм прояву, то їм властива повторюваність.

Ми розділяємо точку зору О. Якуби, що по суті, молодіжні субкультури – це результат пошуку своєрідної, нової ідентичності, створення нового стилю [12]. Джерелом цього стилю можуть бути романтизовані чи ідеалізовані образи іншої цивілізації чи культури (“культурні міфи” або “культурні утопії”). Для молодіжних субкультур Заходу джерелами “нового стилю” стали культури Азії, Африки й американських індіанців. Це було радше конструювання, ніж запозичення: образ чужої культури очищався від рис, які не сприймалися середовищем, поповнювався власними інтерпретаціями культурних феноменів. Тому результат міг кардинально відрізнятися від оригіналу.

Джерелом конструювання “культурних міфів” вітчизняних молодіжних субкультур став насамперед Захід.

Причина появи молодіжних субкультур спільна як для західних країн, так і для України. Молодь завжди прагне до спілкування з ровесниками, намагається втекти від духовної самотності в родині, у суспільних інститутах, іноді це спроба піти від суспільства загалом. Цю самотність переживають як діти забезпечених батьків, так і вихідці з малозабезпечених родин. Окрім духовної самотності молодої людини існує і соціальний підтекст – визначення ролі та місця молоді в суспільстві.

Самі молоді юнаки та дівчата, які вирішили, що вони повинні стати панком, готом чи емо, навряд чи скажуть про себе, що вони практикують особливий стиль життя. Але про це можуть сказати ті значення і смисли, які вони вкладають у свою субкультурну ідентичність, ті особисті і соціальні проблеми, які вони за допомогою свого іміджу вирішують.

Молодіжні ідентичності носять тимчасовий характер і найчастіше позбавлені глибинних змістовних підстав. Усе частіше особлива увага починає приділятися не змістовним, а саме зовнішнім ознакам приналежності до певної неформальної групи. Саме цим пояснюється підвищена увага в молодіжних субкультурах до одягу, сленгу, символіки, зразків поведінки як ознак групової ідентичності.

Початковий етап формування та розвитку субкультур дозволяв розглядати їх як замкнуті утворення з досить визначеними межами, сформованими молодіжними меншинами, які представляють собою сукупність автентичних норм, ціннісних орієнтацій, форм поведінки, стандартів зовнішнього вигляду і т. д. Але в сучасній ситуації субкультури втрачають свою замкнутість і набувають властивості плинності, рухливості, мінливості та прозорості кордонів, дозволяючи формувати нескінченну безліч “комбінованих” ідентичностей [2].

Різноманітні молодіжні культури характеризують і демонструють у своїх стилізаціях та експериментах над стилем життя не тільки приналежність молоді до якоїсь групи чи спільноти, але й також до даного габітусу і форми життя, котрим ці групи або угрупування почуваються зобов’язаними. Стиль – це частина великої системи знаків, символів та посилань для соціальної орієнтації. Це вираження, інструмент та результат соціальної орієнтації. Відповідно до цього стиль індивідуума не тільки повідомляє, хто є “хто” або “що”, але й хто є “хто” для “кого і у якій ситуації”.

Література

1. Бэггерский фетиш: Открытие Пьера Хорше // http://www.baggyzone.ru/erotic.htm

2. Епанова Ю.В. К вопросу о специфике субкультурной идентификации молодежи // http://www.regioncentre.ru/generation/publications/publication15/

3. Епанова Ю.В. Субкультура тинейджеров как феномен современной культуры: теоретические аспекты анализа //http://www.regioncentre.ru/generation/publications/publication16/

4. Кто такие беггеры // http://hiphop98.narod.ru/baggy.htm

5. Неформальные молодежные сообщества Санкт-Петербурга: теория, практика, методы профилактики экстремизма / Под ред. А.А. Козлова и В.А. Канаяна. – СПб, 2008.

6. Омельченко Е. Поколение Text: новые имена молодежной культуры //

http://www.regioncentre.ru/resources/articles/article15/

7. Пипенко М. Особенности репрезентации субкультурных идентичностей в Интернете

http://www.regioncentre.ru/generation/publications/publication45/

8. Пруденко Я. Субкультура – втеча від свободи // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2007. – № 46.

9. Соколов М. Субкультурное измерение социальных движений: когнитивный подход // Молодежные движения и субкультуры Петербурга. – СПб, 1999.

10. Фольбрехт Р. Від субкультур до стилів життя // Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2005. – № 38.

11. Щепанская Т.Б. Система: тексты и традиции субкультуры. – М.: ОГИ, 2004.

12. Якуба О. Молодіжні рухи та їх базова типологізація// Незалежний культурологічний часопис «Ї». – 2002. – № 24.

5. НЕВЕРБАЛЬНІ СТИЛІ САМОВИЯВЛЕННЯ В МОЛОДІЖНИХ СУБКУЛЬТУРАХ ЕСТЕТИКО-ЕКСПРЕСИВНОГО СПРЯМУВАННЯ

© Микола Махній, 2009

5. НЕВЕРБАЛЬНІ СТИЛІ САМОВИЯВЛЕННЯ В МОЛОДІЖНИХ СУБКУЛЬТУРАХ ЕСТЕТИКО-ЕКСПРЕСИВНОГО СПРЯМУВАННЯ

Стиль “молодості” запозичується іншими віковими категоріями. Новий стандарт чоловічої експресивної поведінки демонструє загальносвітова тенденція до метросексуальністі. Поняття “метросексуал” (від англо-американського сленгу metro – велике місто, мегаполіс, метрополія) запроваджене британським дослідником Марком Сімпсоном (Mark Simpson) у книжці про чоловічу ідентичність “Втілення мужчини” (1994). Автор терміна використав його задля опису нового, нарцисичного, усвідомлюваного типу чоловічості, репродукованого кінематографом, рекламою, модними журналами, аби замінити ним традиційну, обмежену, замкнену в собі маскулінність.

Типовий метросексуал – молодий (20-35 років), самостійний, працюючий мешканець міста, для якого власна зовнішність є інструментом привернення уваги інших. Це чоловік, який не соромиться піклуватися про власне тіло й красу, використовує новинки чоловічої косметики, знається на тонкощах догляду за обличчям. Метросексуали володіють яскраво вираженим художнім чуттям та естетичним сприйняттям оточуючого світу, прискіпливі до речей та людей, що їх оточують. Вони витрачають багато сил і часу задля підтримування вишуканого стилю життя. Естетичними еталонами для метросексуалів стають чоловіки, відомі своєю зовнішністю і стилем, чий медіа-образ відповідає ідеї метросексуальності: Девід Бекхем, Кріштіану Роналду, Джастін Тімберлейк, Бен Аффлек, Бред Пітт, Хью Джекмен.

Метаформози Кріштіану Роналду. Сексапільний португальський футболіст не боїться експериментувати зі стилем та вважає себе звичайнісіньким метросексуалом.

У XIX столітті схожий культурний феномен був відомий під назвою денді. Хоча дендізм в експресивному плані являє собою дещо інше: це холодна харизма, аристократична манера поведінки й індивідуалістична ідеологія. У метросексуалів немає яскраво вираженого й часом нахабного індивідуального смаку, любові до експериментів, властивих денді. Тут проходить досить чітка розмежувальна лінія між цими двома поняттями. Головне, що розділяє денді й метросексуала, – це момент нонконформізму. Тому що денді – лідер моди – може собі дозволити одягатися не так, як більшість. Це він створює правила, яких дотримуються інші модники. Дендізм – доля естетів і одинаків, а метросексуалізм – це явище масове. Метросексуал, на відміну від денді, фігура конформістська, він слідує законам масового смаку.

Сучасна молодь може постійно вибирати щось нове в “стильовому супермаркеті”, досвід стає подобою експериментальної лабораторії, молоді люди змінюють культурні стратегії, не вважаючи себе зобов’язаними вічно належати одній стилістиці та її ідеологічним вимогам.

Проте ця свобода залишається ілюзорною. Саме на розвитку цих “супермаркетів” робляться сьогодні найбільші капітали. Реклама підказує, як саме молоді люди можуть задовольнити свої амбіції за рахунок того, що вони вибирають, купують, допомагає їм “незалежно” сконструювати свою “індивідуальну” ідентичність і стиль.

Походи по магазинах (шопінг) стають для частини молоді своєрідною культурною активністю, заповнюють брак колективізму. Шопінг-культура стає своєрідним культурним посередником у псевдо-спільнотах. Причому, споживчий простір освоюється молоддю поза батьківським контролем, що допомагає молодим за допомогою шопінгу інтерпретувати те, ким вони є. Сам доступ до споживчого ринку відчувається ними як можливість випробувати нову свободу, і зробити свій “незалежний” вибір.

Проте ця свобода доступна не всім. Є різниця між тими, хто може споживати, і тими, хто тільки мріє про споживання. На різницю між споживчими практиками молоді великий вплив мають ґендер, етнічність, сексуальна орієнтація, географічне розташування, соціальний клас і, у не останню чергу, наявність фізичних обмежень. З урахуванням цих відмінностей, молодіжне споживання часом може виглядати не як суцільне задоволення, а як джерело хвороб та психічних розладів [6].

Для багатьох молодих людей споживчий гедонізм перетворюється на війну за те, щоб, підтримуючи певний стиль, втриматися на рівні й не стати аутсайдером. Особливого загострення ця споживча “боротьба” набуває для української молоді, що росте у своїй більшості в бідних або не дуже заможних сім’ях.

Крім того, розвиток ринку залежить від масового виробництва і масового споживання, яке лише приймає форму індивідуального. Тому конструювання споживчої стилістики для більшості молоді відбувається в рамках масового виробництва. Навіть тоді, коли вони “тікають” і починають створювати щось своє, їх все одно, раніше чи пізніше, наздоганяє масова молодіжна індустрія. Так сталося з усіма субкультурними стилями, епатажні знахідки яких були масово розтиражовані індустрією молодіжної моди, так трапляється і з альтернативними молодіжними проектами, наприклад, в музиці, які із часом стають “попсою”.

Тим не менше, неформальні субкультурні практики не зникають, хоча й скорочуються строки їх життя. Їх перетравлення в попсовий варіант відбувається стрімкіше, ніж раніше. Сам процес перетворення субкультури в попсу кардинально змінює її зміст. Так, наприклад, скінхедівський прикид може використовуватися і гопниками і неформалами. Стиль так званого “гламуру” має як богемно-елітарний, так і попсово-гопницький варіант.

4. НЕВЕРБАЛЬНІ СТИЛІ САМОВИЯВЛЕННЯ В МОЛОДІЖНИХ СУБКУЛЬТУРАХ ЕСТЕТИКО-ЕКСПРЕСИВНОГО СПРЯМУВАННЯ

© Микола Махній, 2009

4. НЕВЕРБАЛЬНІ СТИЛІ САМОВИЯВЛЕННЯ В МОЛОДІЖНИХ СУБКУЛЬТУРАХ ЕСТЕТИКО-ЕКСПРЕСИВНОГО СПРЯМУВАННЯ

Через вражаючі невербальні коди вираження молодіжним культурним стилям приділяється велика увага з боку мас-медіа. ЗМІ займаються при цьому не тільки комерціалізацією молодіжних культур – вони поширюють їх через комерцію. В епідеміях скандалів, загострення, узагальнень та знецінення вони пришвидшують розвиток і піднесення молодіжно-культурних стилів.

Культурна індустрія саме через свою поширеність та неминучість надає багатьом молодим людям відчутний шанс активно співпрацювати з буденною культурою, відповідно використовувати її як засіб вираження.

Більшість молоді, як зазначає Ральф Фольбрехт, орієнтується у наші дні на модні переваги і сенсорні тлумачення молодіжних культур та використовує свої пропозиції у сфері вільного часу, передовсім беручи до уваги функції вираження і переживання. Вони залишаються звичайно за межами молодіжних культур – тільки маленька меншість належить до відповідного центру молодіжної культури і там виражається експліцитно [10].

Мас-медійна реклама, потужна індустрія молодіжної моди, використовуючи механізми соціально-психологічного впливу, а почасти й маніпулятивних технологій, вдало естетизує і фетишизує не лише певні тенденції модного одягу, але й навіює переваги певного стилю життя.

Так, оригінальний невербально-поведінковий стиль поширює нова для української молоді субкультура беггерів”, як певний аналог американських і західноєвропейських “бегбоїв”. Для беггерів (англ. baggyers, baggyboysохламони) головним фетишем є специфічний одяг: широкі спортивні, або джинсові скейтерські штани (слово baggy перекладається як мішок, широкі штани) та футболки з капюшонами (так звані “кенгурушки”). Апологети беггерського руху постійно підкреслюють, що основою їхньої субкультури є фетишизація мішкуватого вбрання. На відміну від реперів, брейкерів та інших хоперів для беггерів мішкуватий одяг є саме сексуальним фетишем, а не лише знаковим субкультурним символом чи справою естетичного смаку.

Засновником беггерського стилю одягу прийнято вважати французького психолога і модельєра П’єра Ґорше (Pierre Haurchet). На його думку, молодіжний одяг має бути напівспортивного стилю, а за формою протилежним для дівчат і юнаків, щоб підкреслити їхню привабливість. Він намагався пояснити вплив одягу на сприймання зовнішності людини і вважав, що симпатія дівчат і хлопців ґрунтується на різних деталях оформлення одягу. Для дівчат він пропонував широкий кльош на рукавах і штанинах і декольте, а хлопцям рекомендував протилежне: мішкуваті штани та кофти із зажимами на запястях.

У своїй монографії “Розмірковування про молодіжну моду” (“Les meditations de la mode jeune”, 1981) автор сформулював основні аксіоми привабливості й досить оригінальну “теорію кілець”, яка згодом здобула певне експериментальне підтвердження. У результаті досліджень були зафіксовані елементи одягу, що найпотужніше впливають на еротичну привабливість людей. Виявилося, що на тілі людини дійсно існують місця, на які оцінюючи симпатії люди підсвідомо звертають увагу в першу чергу. На жіночому тілі ці місця – лікті, груди, стегна і коліна. На тілі чоловіка – це шия, зап’ястя рук, талія і зап’ястя ніг. У всіх цих місцях навколо тіла людини можна подумки обвести кільця. Щоб одяг максимально підкреслював і посилював привабливість для партнера, потрібно зробити так, щоб у цих місцях він мав реальні кільця, а в місцях “кілець” протилежної статі одяг мати реальних кілець ні в якому разі не повинен. Наприклад, якщо рукава сукні дівчини короткі, то вони повинні мати манжет на лікті, а якщо довгі – то не повинні мати манжет на запясті. У хлопців навпаки: якщо рукава футболки короткі, то вони повинні розширюватися до кінця, а якщо довгі – то мати резинку на запястях [1].

Найоптимальніший варіант для хлопця посилити свою привабливість в ділянці шиї – це носити кофту з капюшоном. Також хлопцям рекомендувалося носити довгі футболки й не заправляти їх у штани, а дівчатам – дуже короткі футболки, що не прикривають пупок, і спідниці, що розширюються донизу.

Створивши за своїми правилами колекцію молодіжного одягу П. Ґорше, емпірично виявив, що фетиш-одяг збуджує, одягнену в нього людину, а її носій починає приваблювати представників своєї статі.

Мас-медійне пропагування відповідної моди сприяло виникненню субкультури юнаків, що мають яскраво-виражений фетиш до одягу. Деякі із цих молодих людей (від 16 до 26 років) зі специфічним підлітковим “прикидом” позиціонують себе як особи з нетрадиційною орієнтацією, але з натуральними манерами й натуральною поведінкою. Беггерський кодекс відкидає жінкоподібність, манірність, примхливість, кокетливість, у той же час маскулінність не повинна бути показною. Головними рисами беггера мають бути товариськість, добродушність, порядність, вірність в любові і дружбі, мужність, щирість [4].

Останнім часом, під впливом інтернет-спілкування беггерство набуло масового розповсюдження на російсько-українських теренах, проте через суперечки між “фетишистськими” та “гейськими” прибічниками розкололося на дві гілки. Останні розглядали беггерство лише як своєрідне молодіжне відгалуження гей-культури. В Європі стиль життя бегбоїв розповсюдився переважно в Нідерландах, Німеччині, Швеції, Швейцарії, Франції, Австрії, Чехії.

Як бачимо, епатажність, екстравагантність, сексуальність, енергія, здорове і красиве тіло стають стилем життя, який практикується не лише тінейджерами, але й більш зрілими молодими людьми [3].